Русские народные волшебные сказки. Энциклопедия сказочных героев: "Гуси-лебеди" Гуси лебеди летят михаил стельмах краткое содержание

МИХАИЛ СТЕЛЬМАХ
(1912-1983)

ГУСИ-ЛЕБЕДИ ЛЕТЯТ...

(Автобиографическая дилогия, разделы i, II)

Над домом Стельмахов часто пролетали лебеди, и от их лету слышался звук, похожий на звук далеких колоколов. Дед говорил, что так поют лебединые крылья. От созерцания перелета лебедей мальчику становилось на сердце и радостно, и грустно. Хотелось, чтобы они никогда не улетали. Он сидел и мечтал, что если бы был чародеем, то сделал бы так, чтобы лебеди всегда были здесь.
И произошло чудо: будто читая мысли малого мечтателя, лебеди снова появились в поднебесье. Долго мальчик смотрит им вслед, а дед говорит: «Те принесли нам лебеди на крыльях жизни». Мальчику странно, а дед продолжает дальше: «Эге ж: и весну, и жизнь». Он рассказывает малом, что весной солнце отопрет своими ключами землю, а те золотые ключи. Ребенку становится страшно - а что как солнце потеряет свои ключи?
Все это вызывает у деда смех. «Он очень хорошо смеется, хватаясь руками за забор, ворота, рожок дом или дерево, а когда нет какой-то подпорки, тогда ей становится его присохлий живот. В такую минуту вся дедова фигура перехитується, закорючки усов одстовбурчуються, изо рта вырываются клекот и «ох, спасите мою душу», с одежды осыпается деревянный пыльцу, а из глаз так брызжут слезы, что хоть чашку подставляй под них».
Потом дед успокаивается и объясняет мальчику, что лебеди полетели «на тихие воды, на ясные зори». И снова мальчик задумывается, но уже про те края, где тихие воды и прихилені к ним зари.
И уже надо идти домой, а то мать будет ругать за то, что выскочил босиком, и называть махометом, вариводою, лоботрясом. Уже было такое, когда по первому лидку выскочил на каток с материними ночовками. «Никто и не удивился, что я притирився с такой снастью, ибо на чем только здесь не катались: одни на санках, вторые на грамаках, третьи на кусок жести, четвертые умудрились вместо коньков оседлать притертые худоб"ячі кости».

Еще одним, как по мнению других, чудачеством было в парне желание читать. Он перечитывал все, что только попадало под руку. В одной из книг описывалось одичания мужа, который покинул город. Он поселился в степи, пахал землю и даже сапоги стал мазать дегтем. Тогда еще не все знали, чем еще, кроме дегтя, можно мазать сапоги. И для большинства людей обуви было роскошью. В пору разрухи много земли надо было вспахать, чтобы заработать на сапоги.
А вспашка, особенно весенняя, считалась святым делом. Отец говорил об этой работе, как о нечто героическое: «Облака идут на нас, громы обваливаются над нами, молнии падают перед нами и за нами, а мы пашем и пашем поле».
Даже в зимних щедривках распевали о том, как сам Бог ходил за плугом, а Богоматерь носила есть орачам. С того времени в хлопцевій душе поселилась отвращение к спеси и любовь к книге, потому что «в книжке злеліяне слово должно быть настоящим праздником души и мысли».
Хотя мать и хлопала часто за то, что парень не может оторваться, как завороженный, от книжки, и грозилась выбросить их в печь, и все же чтение не прекращалось.
Весной мать начинала доставать из кладовки, сундуки, сипанки, из-под балок и даже из-за божницы свои узелки с семенами. Она радостно перебирала свое добро и в мечтах уже видела себя посреди лета среди зеленого зелья. Семена для нее было святым. «Мать верила: земля все знает, что говорит или думает человек, что она может сердиться и быть доброй, и в одиночестве тихонько разговаривала с ней, доверяя свои радости, боли и прося, чтобы она родила на судьбу всякого: и трудолюбивого, и ледащого». Это мать научила любить землю, росы, утренний туман, любисток, мяту, маковый цвет и калину, «она первой показала, как плачет от радости дерево, когда приходит весна, и которую розквітлому подсолнечника ночует оп"янілий шмель».
В годы разрухи через село проходили разные люди. Одни бежали от голода, другие искали лучшей доли, третьи - заработка. Однажды через деревню шла женщина с мальчиком. «их страдні, истощенные лица пришлись мраком дальних дорог и голода». Навсегда запомнился парню тот, «кто пожалел ее материнству, ее ребенку кусок насущного хлеба». Маленькому мальчику было странно и больно наблюдать равнодушие взрослого, и он протянул голодному ребенку горсть тыквенных семечек, вытащил из своего кармана.

Год: неизвестно

Жанр: сказка

Главные герои: Девочка, ее братик Мальчик, Гуси-лебеди (помощники Бабы-Яги) и Баба-Яга.

Сказка учит , что надо слушаться родителей. Есть, что дают, не капризничать. Уважительно отвечать тем к кому обращаешься.

Сюжет:

Отправляются родители на работу и наказывают старшей дочери, чтобы присматривала за младшим братом.
- За это мы привезём тебе сладких пряников и обновку из города.

Пока девочка резвилась с подружками, прилетели чужие гуси – лебеди и понесли младшего брата в дремучий лес. Сколько она не звала, не плакала, никто ей не ответил. Пробежав по тропинке, увидела в дали птиц с ребёнком. Отправилась его спасать. Видит, стоит белая печка. Попросила у печки сказать, где гуси - лебеди.

Поставила условие печка: съесть её пирожок из ржаной муки, а девочка нос отвернула, не захотела есть. Пошла дальше, не узнав ответ.

Прошла тропинку, видит, растёт яблоня. Задала вопрос девочка, яблонька поставила условие: съесть её плод. Не захотела, есть дикое яблочко, дальше побежала.

Остановилась возле реки из молока с берегами из киселя. Не захотела пить её кисель с белым молоком. И без ответа побежала дальше.

Повстречала колючего ёжика, поинтересовалась, не видел гусей, похитивших мальчика. Ёжик указал дорогу.

Добрела до избушки на куриных ногах, в которой страшная Бабка – Ёжка сидит, нос крючком, зубы торчат. Посадила хозяйка её прясть, а сама проверяет, чтоб не убежала. И пёчку готовит, чтобы их съесть.Покормила девочка мышонка кашкой, а он помог ей бежать и стал за неё отвечать. На руки взяла мальчика и побежала обратно. Добежала до речки, попросила спрятать. Попила у неё киселька и укрыла её речка. Дальше бежит, а гуси - лебеди подлетают, того гляди, заклюют.

По пути растёт дикая яблоня. Спрятала девочку, после того, как она дикое яблоко съела. Дальше печка стоит. Быстрей пирожок в рот и села в отверстие в ней. Птицы покричали и не с чем к бабке улетели. А тут её родные появились, покупки привезли.

Картинка или рисунок Сказка Гуси-лебеди

Другие пересказы и отзывы для читательского дневника

• Краткое содержание Киплинг Отчего у верблюда горб

  Во времена, когда мир только появился, все животные подчинялись человеку. Они выполняли всю работу, порученную им. Но в далёкой пустыне жил гордый верблюд, который не желал этого делать и лишь ленился круглые сутки.

• Краткое содержание Быков Альпийская баллада

  Самым великолепным произведением писателя является повесть «Альпийская баллада», знакомящая нас с любовной историей двух военнопленных.

• Краткое содержание Гранин Картина

  Глава небольшого районного городка Лосев находился в рабочей командировке в столице. В свободное от работы время он решил посетить художественную выставку, на которой обратил внимание на неприметную, на первый взгляд, картину.

• Краткое содержание Рони, дочь разбойника Линдгрен

  Главным персонажем повести является маленькая девочка по имени Рони. Она же – дочь главаря разбойников, которые обитают в заброшенном замке. Эта банда орудовала кражами и славилась на всю округу.

• Краткое содержание Гримм Семеро храбрецов

  Семь храбрецов отправились бродить по свету. Они собирались показать всему миру свою смелость и похвастаться ею. Из оружия у них было одно длинное копье на семерых. Шли они по полю, и мимо них пролетел шмель

Гуси-лебеді летять…

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо...

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від зарічки знову над нашою хатою пролітають лебеді!

Чи вони послухались мого слова - обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..

А віща скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі...

«Так-так-так», - притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию і то одним, то другим оком придивляється до неба і тріпоче єдиним крилом. їй їлось дуже важливе хочеться сказати мені, та вона більше не знає слів: знову повторює: «Так-так-так».

За високою стрункою дзвіницею, що теж поривається вгору, десь у білому підхмар"ї зникають лебеді, але дзвін їхніх крил ще озивається з мені, а може, то вже озиваються розбуджені дзвони на дзвіниці?

От і принесли нам лебеді на крилах життя, - говорить до неба і землі мій дід Дем"ян; у його руці весело поблискує струг1, яким він донедавна вистругував шпиці.

Життя? - дивуюсь я.

Еге ж: і весну, і життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю.

Діду, а які в сонця ключі? - ще більше дивуюсь я, бо й не догадувався досі, що воно, наче людина, може мати ключі.

Золоті, внучку, золоті.

- І як воно відмикає ними землю?

А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце із свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, і люди, і худібка, і птиця помарніли і скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути? Місяць кивне головою, а сонце посміхнеться і на промінні спустить у ліси, у луки, в поля і на воду ключі, а вони вже знають своє діло!

Я уважно слухаю діда і раптом страхаюсь:

Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?

Що, що, надзигльований2? - мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятись. Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. У таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і «ох, рятуйте мою душу», з одежі осипається дерев"яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них.

Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключів, воно їх десь носить на шиї або ув"язує на руці. Так і треба, щоб потім не бідкатись і не морочити комусь голови.

Діду, а куди лебеді полетіли?

На тихі води, на ясні зорі, - пересміявшись і споважнівши, урочисто каже дід, поглядом показує мені на хату і йде до вчорнілої катраги3 майструвати колеса. (...)

Вулиця наша насправді вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її колії й зелені моріжки падає вечір, вона стає схожою то на річку, то на довжелезний міст. Тут з-за хворостяних тинів привітно здоровкаються з людьми веснянкуваті вишняки, а в них то сумують, то веселіють біленькі й блакитнаві хати. Наші вуличани, окрім хліборобства, ще мають і ремество в руках: столярство, шевство, стельмахівство, бондарство4 і мірошництво.

Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем"ян. якого знав увесь повіт5. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню6, драча7, крупорушку8 чи керата, - співаючи, зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки9. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев"яні квіти розкидає по них.

Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого. Сусіди не раз, сміючись, згадували, як на замовлення він робив нашому панові фігури апостолів Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пісними святенниками, а могутніми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках і книгу, і ключі від раю. (...)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

(...) Та є в мене, коли послухати одних, слабість, а коли повірити іншим - дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, і вже, на свої дев"ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі. Читав я «Кобзаря» і «Ниву», казки і якісь без початку і кінця романи, «Задніпровську відьму, або Чорний ворон і закривавлена рука» і «Три дами й чирвовий валет»... (...)

З щедрівок, які взимку виспівувалися під вікнами добрих людей, я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам. Тому й досі, коли я в полі бачу обрис жінки, що несе обід уже не орачеві, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душі трепетно сходяться ранкові легенди минулого із сьогоднішнім днем... (...)

На ярмарку за тоненьку книжечку «Три торби реготу» я віддав безсовісному крамареві аж п"ять крашанок, знайдених на вишках у кубельці отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотілося посміятись. Та недарма кажуть: дасть Бог купця, а дідько розгудця1. Хтось про мій торг переказав матері, й дома за ці три торби реготу мав я аж сім смутків... Отак і дізнаєшся, що сміх і гріх живуть по сусідству. (...)

Коли на городі з"являвся перший пуп"янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша у світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п"янкий любисток, м"яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп"янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем...

Забувши про мене, мати починає тихцем розмовляти з насінням, одне вихваляючи, а друге жаліючи або навіть гудячи.

Ой гороше, гороше, чого ти минулого літа допустив до себе черву? - докоряє вона добірним горошинам. - Гляди, в цьому році не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнів, яка журба тебе поїдом їсть?..

З двору входить дідусь, він дивиться, що робиться на столі, й посміхається:

Почалось бабське чаклування. (...)

З двору наполохано виходить у рам"ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду. Жінка зупиняється навпроти мене, потрісканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темні сльози...

Я й досі пам"ятаю того, хто пожалів її материнству, її дитині скибку насущного хліба. Це був багатий і богомільний чоловік, через руки якого проходили голодом пригнані катеринки, петрики, золоті імперіали2 і срібні карбованці з великими головами дрібного царя. Я й досі пам"ятаю опасисту постать цього дукача3. Він мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лісові загороди - і тільки під перелогом лежала одна душа. Лише тому, що він уже помер, не називаю його імені...

Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовірливо, спідлоба дивилось на мене. На його тонкій шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. І тут я згадав про своє насіння. Вийняв жменю і подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати. Потім я висипав у поділ сорочечки хлопчака насіння з однієї кишені і взявся за другу. Але жінка зупинила мене.

Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, - прихилила до мене скорбні очі, розгонисті брови, і я на своїй щоці почув дотик її уст і сліз. - Хай тобі, дитино, завжди, завжди добре буде поміж людьми.

Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав із жалю...

А може, то не жінка, а моя глибокоока селянська доля тоді прихилилася до мене!? (...)

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

(...) Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимівської загорожі. Вона була обнесена веселим свіжообструганим зоринням1, за ним спадисто ішла під сонце висока трава. Тут червоніли хрещики дикої гвоздики, красувався перестріч2 гайовий, хвалилася білими віночками ромашка і все з кимсь переморгувалась тендітна зіяста метлиця3. А над травою височіли безладно розкидані черешні, яблуні, груші й напатлані кислиці. (...)

Я обернувся. Біля самого вориння з козубом4 у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум"янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом: чогось радіють собі. То чому й мені не посміхнутись дівчині? Я це залюбки й роблю, примруживши очі, в які натрусилося сонця.

А я знаю, як тебе звати, - довірливо каже дівчина і двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.
- Не може такого бути.
- От і може таке бути, - показує чорнява свої рідкуваті зуби.
- Звідки ж ти дізналась?
- А зимою, пам"ятаєш?.. - пирснула вона.
- Що зимою?
- Пам"ятаєш, як спускався на ночовках з горба?..

Тепер ми починаємо сміятися обоє, хоча мені не дуже приємно згадувати, чим закінчилося те спускання. Але цього вже дівчина не знає.

Я тоді й подумала: сміливий ти!
- А чого ж, - не знаю, що сказати, хоча й приємно стає від похвали: знайшлася-таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
- Хочеш суниць? - простягає до мене повну козубеньку, посередині скріплену прутиком.

Хто б не хотів поласувати ягодами, але ж не личить хлопцеві брати їх у дівчинки, і я байдуже кажу:

Ні, не хочу.
- Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.

Тоді я збиваю в козуба вершечок і висипаю ягоди в рот.

Правда, смачні?
- Смачні. - Нарешті пускаю самопасом у ліс коняку. - А як тебе звати?
- Любою.
- І що ти робиш тут?
- Пасіку доглядаю.
- Сама?
- Сама-самісінька, - посмутніли посіверілі5 уста дівчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.
- А де ж твої батьки?
- Мати дома пораються, а тато пішли на закладини хати. Напевне, пізно прийдуть за мною. (...)

Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла біля куреня і проводжала мене очима. А в цей час від дороги славно-славно обізвалася пісня, і дівчинка радісно метнулась їй назустріч. З-за дерев, співаючи, з"явилася струнка жіноча постать, ось вона простягла руки, і в них із розгону влетіла Люба... А далі мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя ні в лісі на орісі, ні в долині на калині...

Дома (...) дідусь сказав, що мій чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне річкою.

А чого річкою?
- Бо взавтра я піду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
- Таки пристану! - радісно вигукнув я. (...)
- А чого, діду, в небі немає стельмахів?
- Бо там живуть одні святі.
- То й що? - пильно дивлюся, чи не підсміюються з мене. - Хіба святі не їздять один до одного в гості?
- Ні, не їздять - вони пішки ходять. (...)

На сінешньому порозі з"являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає сміятися, бо ж чогось сміється її чоловік.

Я ніколи не бачив дружніших людей, як мої діди. У селянстві, та ще й у нестатках, усього доводилось мені надивитись і начутись. Але жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів. недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини.

Із незвичайної делікатності дідуся дивувались і потроху підсміювалися наші вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він? Коли дідусь пізно повертався з роботи чи заробітків, то шкодував будити свою дружину, а сідав на призьбі коло її вікна й отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дід обіцяв, що більше цього не буде, і знову робив по-своєму. (...)

І наоралися, і насіялися, і накосилися його всі біляві сини й онуки, аж поки не взялися їх косити війни і смерть. Косили вони, не жалуючи, і залишилось тепер з усього нашого великого роду тільки двоє чоловіків... (...)

Я припадаю до подушки, і незабаром під слова молитви і воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрімота підійшла до неї і робить своє ділечко... Ось вона трохи розгорнула темінь, і наді мною зашелестіла росою пісня-черешня, з вечірнього куреня вийшла усміхнена Люба, а побіля нори, прислухаючись до лісу, насторожився борсук.

А далі в мій сон залітають лебеді, їх стільки, скільки може бути лише в сні. Вони підхоплюють мене на крила і летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже із саком стоїть мій дідусь. (...)

Знайдіть спільні риси в описах дідусів і бабусь у «Зачарованій Десні» Олександра Довженка й у повісті Михайла Стельмаха.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрідка опускало під краї неба імлаві просвітки, і тоді земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринів золотий півсон передосіннього степу. Здалеку, наче по блакитній воді, поволі пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, біля самого неба, вітряки намотували на свої крила бабине літо і час...

Я і досі завжди із хвилюванням входжу в передосінню золотисту втому полів, я і досі не можу спокійно дивитися на останні, сизі від негоди, вітряки, на ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі.

Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба...(...)

Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні, перед людяністю, скромністю і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу голову? Не знаю, як би склалась моя доля, коли біля неї не стояла б, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних, потрісканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхні, а в глибоких шпаринах материнських рук... (...)

Моя мати муром стала між мною і шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала і батькові не давала спати, наполягаючи, щоб він оддав мене вчитися далі - у школу селянської молоді, що була за двадцять верст од нашого села.

Коли б ти була трохи розумнішою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! - гнівався батько. - 3 яких статків я його вчитиму, коли таке убожество обсіло нас? Якби можна було руки віддати під заставу, віддав би до останнього пальця, а сам би пішов по ярмарках за жебрацьким хлібом.

Ти ж сам бачиш, Панасе, як він аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе!
- Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злидні наступаю.
- Тоді продай, Панасе, корову.
- Корову!? Ти що? - У хижці одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова в бідній селянській сім"ї? Навіть мати примовкла...

Згодом батько змирився, що йому й далі доведеться вбожіти - продав корівчину, а я пішов учитися.

РОЗДІЛ П"ЯТИЙ

(...) Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрічі з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву і наміряється скинути мене.

Я зіскакую на землю, путаю Обмінну й розмірковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюків, де весною бувають сморжі, влітку - суниці, а восени - опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а півгриби, їх, коли вони є, і п"ятилітній малюк назбирає. Інша справа знайти боровика! Він так уміє притаїтися, що не кожний, навіть зіркоокий, побачить його. Для мене зустріч з боровиком чи більш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподіваною і радісною. І я не можу, як інші, одразу хапати гриба; мені треба придивитися, присісти, погомоніти з ним, а потім уже орудувати кіскою1.

Я пускаю низом пісню, а мені за дорогою грубше обзивається луна - їй теж хочеться співати.

Ой диби, диби, диби –
Пішов дід по гриби,
Баба по опеньки.
Дід свої посушив,
Бабині сиренькі.

А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собі що кидати взимку в борщ. Та й квашені опеньки смачні, коли їх полляти олією.

А від пирогів з опеньками хто відмовиться! І хоч я лише з пісеньки знаю цю бабу, що полінувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далі подаю голос на другі гони. І знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я іду до неї, а очима так і пантрую на всі боки. Он біля пенька розпухирилась маремуха2, червона шапка її блищить, ніби смальцем помащена, а в неї вп"ялися білі крапинки: трохи далі синіють крихкі сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на сміття.

Ой гайку, гайку,
Дай мені бабку.

І, гай, не довго думаючи, дає мені бабку. Вона примостилася під розтрісканим кореневищем берези, ніжка на ній темна, лусковита, верх сіренький, а низ оксамитно-білий ще й просвічується рожево. Але це місце не грибне. Підем далі, де небо аж ллється в ліси і струшує з них листя.

І от уже низом стало срібно-срібно, вище - золотаво, а вгорі - блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вітер, чи нема його, а вона, позеленівши, тремтить і тремтить, наче холод і переляк увійшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке місце, де не тільки земля, але й дерево пахне грибами. Я присідаю навпочіпки і тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу і піде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз і радісно завмерло: невдалік од отруйного стебла «воронячого ока» красовито стоять два близнюки-червоноголовці. Вони такі молоденькі, що їхні зрошені туманом картузики не встигли відліпитись од міцних товстеньких ніжок. (...)

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Зоря іде - долю веде.

Під осінніми високими зорями затихають оселі, і тепер стає чутнішою мова роси, напівроздягнених дерев і вчорнілих задуманих соняшників, що вже не тягнуться ні до сонця, ні до зірок.

Мене все життя ваблять і хвилюють зорі - їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються із зірок.

І тепер, проживши піввіку, я згадую далеке вечірнє стависько, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть сіном, велетенські шоломи копиць, останній срібний дзвін коси і перший скрип деркача, і соняшник вогника під косарським таганком1, і пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, і тонкий посвист дрібних чирят,що струшують зі своїх крилець росу, і дитячий схлип річечки, в яку на все літо повходили м"ята, павині вічка, дикі півники, та й не журяться, а цвітуть собі.

А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого, зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зірку у свою оселю...

І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголів"ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки.

Їх стає все більше та більше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув їхній шелест, їхню музику... і поплив, поплив на хиткому човнику по химерних ріках сну... (...)

Я потягнувся до пісні, до неба, до вечірньої зорі і завмер у тому смутку і диві, що їх робив чийсь голос із моїм дитячим серцем.

Віджурилась, віддзвеніла пісня на шляху, зникли вершники вдалині, а дід, похитуючи головою, зітхнув раз і вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потім обернувся до мене:

Життє... Чуєш, і він, Шевченко, босоніж до школи ходив. Такий був наш латаний талан. А завтра, дитино, як доживемо дня, підстрижу тебе, візьму за руку та й підемо до школи.

Дідусю, це насправді? - аж тьохнуло в мене серце і дрогнув голос.
- Атож: як сказав, так і зроблю!
- І книжку мені купите? - в надії прикипів я очима до дідового обличчя.

- І книжку тобі купимо, і чорнила з бузини зробимо, і на крамну сорочечку розстараємось. А потім, гляди, на чобітки розживемося, підіб"єм їх підковами, будеш іти межи люди і вибивати іскри...

Справді? - вірю й не вірю, що стільки щастя може прийти одній людині. Я вдячно прихиляюсь до діда і між зорями мого дитинства розшукую вечірню зорю поета, що буде мені сяяти все життя...

І радість і горе ходили цієї ночі разом. (...)

Прокинувся дід на світанку з хворобою в грудях, її вже не змогли вигнати ні піч, ні парене зерно, ні добра чарка.

Через три дні спочивав у домовині. На подушці біля його голови востаннє лежали любисток, материнка й шавлія... І хоч як я плакав, як благав, щоб він підвівся, дідусь вперше в житті не послухав мене...

Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, підвелася, сама вибілила стіни, помастила долівку, принесла з городу прив"ялих чорнобривців, купчаків2 і паністки3, розкидала по хаті і звеліла увечері скликати рідню.

При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. І хоча її думи і очі вже летіли в небо, ніхто не вірив, що вона прощається зі світом: адже і мастила, і прибирала сьогодні в хаті, і нічого, крім душі, не боліло в неї... Та, напевне, біль душі - найстрашніший біль. Через день бабуню поховали поруч з дідусем. Рідня і осінній день плакали над її могилою, а із цвинтарної груші в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому світі садила сади...

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу. Поменшав світ, померхли дні мої, а ночі так тривожать, що я прокидаюсь мокрий од сліз. Мамина рука витирає їх, а голос тихо-тихо заспокоює мене:

Не плач, Михайлику, не плач, любий... Всі люди вмирають. Он бачиш зорі? - показує мені на вікно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. - Гарні ж, наче з казки повиходили, а теж помирають.

Я не хочу, щоб умирали зорі, - кажу крізь плач і дивлюся, як знову на той клаптик неба злодійкувато наповзають хмари.

Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: одні покидають її, а другі виходять на неї і все сподіваються чогось кращого собі... Засни, синку.

Я засинав на материних руках, і в мої сни прибивалась хитка дорога, на яку вже не вийдуть мої діди, і в моїх снах зорі, як і осіннє листя, як і люди, падали на землю. (...)

Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.

Ось тут, Михаиле, будеш сидіти, - показала мені на тримісну парту. - Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олівцем, а книги я тобі зараз дам...

Додому я не йшов, а летів, бо, по-перше, міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збігати в ліс, - нарвати ягід бузини, надерти дубової кори, а потім зварити їх з іржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тоді. (...)

Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався. Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вікнами сніг, усе в мені похололо: як же я тепер піду до школи? У хаті цього ранку журився не тільки я, але й мої батьки. Після сніданку тато одягнувся у кирею1 з грубого саморобного сукна і сказав:

Сніг не сніг, а вчитися треба. Підемо, Михайле, до школи, - він узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надів заячу шапку.

Як же йому, горопасі, без чобіт? - болісно скривилася мати.

Дарма, - заспокоїв її батько. - Тепер такий час, що не чоботи головне.
- А що?
- Тепер головне - свіжа сорочка і чиста совість, - посміхнувся батько. - Правда, Михайлику?
- Правда, - щільно притуляюсь до тата, і ми обоє під зітхання матері покинули оселю.

Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякі школярі на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку.

Отак перші дні зими тато заносив мене у школу, а після уроків знову загортав у кирею і ніс додому. До цього призвичаїлися і школярі, і вчителька, і я... Якби тепер запитали, яку найкращу одіж довелося мені бачити по всіх світах, я, не вагаючись, відповів би: кирею мого батька. І коли іноді у творах чи п"єсах я зустрічаю слово «кирея» - до мене трепетно наближаються найдорожчі дні мого дитинства. (...)

РОЗДІЛ ДЕВ"ЯТИЙ

(...) А я взявся писати п"єсу. Напевне, прочитавши ці слова, не один читач поведе правим чи лівим плечем і засумнівається: чому саме п"єсу, а не вірші? На все, як сказав один філософ, є свої причини. Були вони й на п"єсу. (...)

Поки я так розмірковував над особливостями жанрів, у хаті все світлішало й світлішало. Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вікно, а за вікном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. (...)

А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, ідемо по тих свіжих коліях, що залишились на березневій дорозі.

І враз угорі над моїм смутком обізвались бентежні звуки далеких дзвонів. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають лебеді й натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.

І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі...

А лебеді летять... над моїм дитинством... над моїм життям!..

Остались детишки сами дома – сестричка невелика, а братец еще меньше. Отправляясь на ярмарку, батюшка с матушкой не знали, какие приключения ждут их детей.

Сказка «Гуси-лебеди» рассказывает о том, как сестрицу на весь день оставили присматривать за братцем. Родители им и гостинцев пообещали, и строгий наказ дали. Что поделаешь? Ведь нянька сама еще ребенок. Усадила сестрица братца на песок с цветными камешками играть, а сама убежала к подружкам и забыла о младшеньком. Вдруг из леса вылетела стая белых гусей, слуг людоедки Яги. Они увидели беззащитного мальчика и унесли его к хозяйке.

Герои сказки «Гуси-лебеди» – сестрица, братец (в различных вариантах их имена отличаются), помощники – русская печка, говорящая яблоня речка с молочными волнами и берегами из киселя. Злую силу олицетворяют гуси-лебеди и лесная ведьма Яга.

Девочка была хоть маленькая, но сердце у нее было мужественное. Побежала сестра гусей догонять. Встретила помощников. Печка, яблоня и речка добрые, но справедливые. Прежде, чем помочь девчушке, они задали ей работу. Крестьянские дети рано труду учатся, поэтому сестрица справилась со всеми поручениями. За это ей и дорогу показали, и от гусей-лебедей спрятали.

Мораль сказки «Гуси-лебеди» в том, что сестрица не послушалась батюшку и матушку. Она побежала за братцем, потому что отвечала за него, любила и жалела. Помощники сестрицы – символ взаимосвязи человека и природы – огня, воды и урожая.

Издательство : «ВЕСЕЛКА» Киев
Год издания : 1977
Автор : Русская народная сказка
Формат : PDF
Количество страниц : 20
Язык : Русский

Файл временно не доступен на сервере

Русские народные сказки

Русская народная сказка про то, как коварные гуси и лебеди похитили маленького братика главной героини, но она не испугалась, отыскала его и вернула в родной дом, укрывшись от погони злобных птиц. Убегая от гусей и лебедей успела подкрепиться пирожками, яблоками, откусила немного от кисельного берега и запила все это из молочной реки. Все закончилось хорошо - братец спасен, сестрица довольна и сыта и не будет наказана, гуси-лебеди остались ни с чем.

eecca5b6365d9607ee5a9d336962c534

Ж или мужик да баба. У них была дочка да сынок маленький.

Доченька, - говорила мать, - мы пойдем на работу, береги братца. Не ходи со двора, будь умницей - мы купим тебе платочек.

Отец с матерью ушли, а дочка позабыла, что ей приказывали: посадила братца на травке под окошко, а сама побежала на улицу гулять. Налетели гуси-лебеди, подхватили мальчика, унесли на крыльях.

Выбежала она в чистое поле и только видела: метнулись вдалеке гуси-лебеди и пропали за темным лесом. Тут она догадалась, что они унесли ее братца: про гусей-лебедей давно шла дурная слава о том что, они маленьких детей уносили.

Бросилась девочка догонять их. Бежала, бежала, увидела - стоит печь.
- Печка, печка, скажи, куда гуси-лебеди полетели?
Печка ей отвечает:
- Съешь моего ржаного пирожка - скажу.
- Стану я ржаной пирог есть! У моего батюшки и пшеничные не едятся...

Печка ей не сказала. Побежала девочка дальше - стоит яблоня.
- Яблоня, яблоня, скажи, куда гуси-лебеди полетели?
- Поешь моего лесного яблочка - скажу.
- У моего батюшки и садовые не едятся... Яблоня ей не сказала. Побежала девочка дальше. Течет молочная река в кисельных берегах.

Молочная река, кисельные берега, куда гуси-лебеди полетели?
- Поешь моего простого киселька с молочком - скажу.
- У моего батюшки и сливочки не едятся... Долго она бегала по полям, по лесам. День клонился к вечеру, делать нечего - надо идти домой. Вдруг видит - стоит избушка на курьей ножке, с одним окошком, кругом себя поворачивается.

В избушке старая баба-яга прядет кудель. А на лавочке сидит братец, играет серебряными яблочками. Девочка вошла в избушку:

Здравствуй, бабушка!
- Здравствуй, девица! Зачем на глаза явилась?
- Я по мхам, по болотам ходила, платье измочила, пришла погреться.
- Садись покуда кудель прясть. Баба-яга дала ей веретено, а сама ушла. Девочка прядет - вдруг из-под печки выбегает мышка и говорит ей:
- Девица, девица, дай мне кашки, я тебе добренькое скажу.

Девочка дала ей кашки, мышка ей сказала:

Баба-яга пошла баню топить. Она тебя вымоет выпарит, в печь посадит, зажарит и съест, сама на твоих костях покатается. Девочка сидит ни жива ни мертва, плачет, а мышка ей опять:
- Не дожидайся, бери братца, беги, а я за тебя кудель попряду.

Девочка взяла братца и побежала. А баба-яга подойдет к окошку и спрашивает:
- Девица, прядешь ли?

Мышка ей отвечает:
- Пряду, бабушка... Баба-яга баню вытопила и пошла за девочкой. А в избушке нет никого.

Баба-яга закричала:
- Гуси-лебеди! Летите в погоню! Сестра братца унесла!..

Сестра с братцем добежала до молочной реки. Видит - летят гуси-лебеди.

Речка, матушка, спрячь меня!
- Поешь моего простого киселька.

Девочка поела и спасибо сказала. Река укрыла ее под кисельным бережком.

Гуси-лебеди не увидали, пролетели мимо. Девочка с братцем опять побежали. А гуси-лебеди воротились навстречу, вот-вот увидят. Что делать? Беда! Стоит яблоня...

Яблоня, матушка, спрячь меня!
- Поешь моего лесного яблочка. Девочка поскорее съела и спасибо сказала. Яблоня ее заслонила ветвями, прикрыла листами.

Гуси-лебеди не увидали, пролетели мимо. Девочка опять побежала. Бежит, бежит, уж недалеко осталось. Тут гуси-лебеди увидали ее, загоготали - налетают, крыльями бьют, того гляди, братца из рук вырвут. Добежала девочка до печки:

Печка, матушка, спрячь меня!
- Поешь моего ржаного пирожка.

Девочка скорее - пирожок в рот, а сама с братцем в печь, села в устьице.